Антін Мухарський: Я задихаюся в нашому ліберально-толерантному, емансиповано-гламурному, педерастичному шоу-бізнесі

29.03.2019, 13:06 •

22429

Сьогодні наша розмова з Антіном Мухарським (сценічне ім’я - Орест Лютий) — актором, письменником, автором культурологічного альманаху «Жлобологія», продюсером та ведучим проекту Кабаре-шоу «Зелена лампа», що виходив на телеканалі ТВі, засновником мистецької платформи «Український культурний фронт», в рамках якої відбувся культурологічний проект «Майдан. (Р)Еволюція духу».

Антін, мене цікавить ваша точка зору на те, що відбувається в Україні.

Те, що зараз у нас відбувається, можна змалювати метафоричним прикладом: бігун на довгу дистанцію вже настільки відстав від тих, котрі біжать попереду, що здається, що він усіх випереджає.

Однак, мало хто те розуміє, але ми зараз по рівню свободи, по рівню відкритості думок, по напрузі інтелектуальних суперечок знаходимося попереду всієї планети.

Я останні півтора роки дуже багато подорожую, це було моїм свідомим бажанням – подивитися на світ постмайданними очима. Очима людини, яка пройшла ось під цими воротами ініціацію (ми сидимо в кафе, яке розташоване під Лядськими воротами на Майдані Незалежності – прим.), посвячення від мирного обивателя до людини, яка вимушено взяла до рук, умовно кажучи, дубину. Був Фома (Сергій Фоменко, фронтмен фолк-рок-гурту «Мандри» - прим.), був Льоня Комський (засновник столичної галереї «Дукат», - прим.), отут ми взяли дубини і перетворилися на людей, які були готові силою відстоювати право на свої ідеали, свої принципи. Це пробудило досі незнані, дивні абсолютно почуття в людини пригнобленої світом, лівацькими методологіями, всякими настановами політкоректності - почуття дикої тварини. І це прекрасно, в чоловічому контексті. Тому що зараз світ критично фемінізувався. Ми маємо латентний матріархат у світі, який уже відвик від воєн. Америка, яка є світовим тренд-мейкером, на своїй території вже понад 150 років не мала війни. Вони забули, що таке війна. І от в цих тепличних умовах розквітають квіти зла….

Фемінізм – це квітка зла?

Так.

Чому?

Тому що я – чоловік. Це гендерні війни, це війни статей. Вони хочуть знищити мене, я не хочу, щоби мене знищили. Це війна двох позицій – лівої і правої. Я належу до правоцентристів в соціальних проявах, але в творчих проявах я все ж таки підтримую праворадикальні ухили. Тому що я задихаюся в цьому ліберально-толерантному, такому, знаєте, емансиповано-гламурному, педерастичному товаристві шоу-бізнесу.

Мені воно липке, гниле, відразливе й брехливе.

Повернемося до постмайданної п’ятирічки і ваших рефлексій…

Я вже сказав, що такого рівня свободи, який ми маємо зараз, немає в жодній країні. Америка, фор екземпл….

Ви там були?

Звичайно. Не можу сказати, що багато, але пару місяців я там провів, міг зсередини все дослідити. Це суспільство, в якому чоловіки, - особливо білі, особливо християни, - люди з комплексом вини і якоїсь другосортності.

Тобто зараз ми вже маємо проблему зворотнього расизму, коли біла людина дискримінована найбільше.

Бо якщо ти білий християнин та ще й чоловік, - ти займеш останнє місце в черзі на роботу. Спершу приймуть афроамериканця, бажано гея, бажано без однієї ноги і ще з єврейськими коріннями…

Я знаю українців, які переїхали в США в 90-ті роки. В Радянському Союзі вони на кухнях, пошепки висміювали брежнєвську епоху. А зараз, в Америці, вони пошепки висміюють оці лівацькі тенденції…

Не пошепки не можуть?

Не пошепки не можуть. Я конкретний приклад наведу: мої друзі лікарі, які живуть в Штатах, мають двох дітей, доньку і сина. Донька має піти в школу в цьому році, а хлопчик вже ходить в третій клас. І у них в класі є пара батьків, ідеологічних ліваків, які дозволяють своєму сину ходити в школу в сукенці дівочій… І приходить Богданчик до тата, - людини, яка є українцем і належить до греко-католицької громади, і каже – тато, я хочу ходити в сукенці, як Стів. І тато плаче сльозами, і каже: ти знаєш, ми так важко працювали, щоб цей будинок узяти в кредит саме в цьому районі, бо тут є гарна школа, бо ми розуміємо, що треба давати освіту дітям, це базова потреба, щоби вижити в подальшому світі… І я не знаю, що сказати моєму Богданчику, тому що якщо я скажу, що чоловік і жінка були створені Богом і це Божественна заповідь, а гомосексуалізм – це гріх, Богданчика виженуть зі школи, а на нас накладуть тавро неполіткоректних, і ми не виживемо в цьому світі.

І от я бачу як проста людина з традиційної родини мучиться, вона дискримінована в своєму праві жити за Божими заповідями, за якими, зрештою, будувалась Америка.

До речі, саме тому я вважаю, що третя світова війна вже почалася, вона вже ведеться давно.

А повертаючись до постмайданної нашої реальності… Я вважаю, що тенденція вкрай позитивна. За ці п’ять років ми отримали Олега Винника, приміром…

Ви можете сміятися скільки завгодно, але раніше на місці Олега Винника був Стас Михайлов, який володів серцями жінок 35+, розумієте?

Ви жартуєте, сподіваюсь?

Жартую, звичайно. Але ми бачимо багато справді позитивних змін, ми бачимо сплеск українського книговидавництва, - починаючи від коміксів і дитячої літератури. У нас дитяча література зараз на світовому рівні. У нас з’явилася якісна перекладна література. Я не буду казати про якість українського кіно, але дивлюся на ситуацію з філософської точки зору: рано чи пізно кількість переросте в якість. У нас з’явилася, нарешті певна кількість фільмів, у яких задіяні українські актори. А для того, щоб схопити свій умовний Оскар, треба знятися в ста фільмах, так ти напрацюєш свої м’язи мистецькі. І це все позитивні тенденції, які я відслідковую у мистецькому колі.

Але є й інші тенденції. У нас виросло ціле покоління, якому «чисто поржать», для якого не існує серйозних тем.

І для того, аби задовольняти їхні смаки, - треба бути таким, знаєте, насмішкуватим, поверховим «хохоліком», який «скользіт по жизні». А оскільки я – риба глибоководна, я люблю якісь книжки почитати, то відчував дискомфорт, перебуваючи в тому шоу-середовищі.

Коли ти маєш свідомо, напоказ понижувати рівень свого інтелекту, щоб здаватися своїм, ну, таким веселим клоуном. Це приносило гроші незлі, але цей конфлікт був постійно присутнім у моєму житті.

Звідки беруться ці «хохоліки»?

В Україні відсутні еліти як такі…

Бо те, що ми називаєтмо елітою, - це бидло, яке саме себе назвало елітою, маскуючись якимись атрибутами багатого життя.

Еліта ж, передусім, ставить перед собою культурно-експансіоністські завдання. Тобто вона атакує - якщо не вірою, як робили іспанці і Кортес, так культурою, як це робить зараз Америка або та ж Росія. Бо Росія розуміє, що перш, ніж зайдуть танки, має з’явитися лояльність народу до російської мови, до російських виконавців, до російських фільмів. А потім уже приходять танки і кажуть: це російська земля, тому що культурно-інформаційний простір уже російський.

Україна не навчилася цьому. За ці п’ять років ми не змогли вибудувати експансіоністську українську політику, на жаль. Не змогли. Тому що немає державницької позиції в цьому питанні.

У нас еліта, на жаль, - це жлоби і покидьки, які мислять виключно в економічному, матеріальному ракурсі.

Тому я, все-таки, за сегрегацію, за якусь кастовість в суспільстві виступаю.  Люди не рівні. «Свобода-равенство-братство» – це не для мене. Люди різні, починаючи від інтелекту, від рівня освіти… Хтось любить арбуз, хтось свинний хрящик, як писав Гоголь. Жінки, чоловіки, діти, старі… І вони не можуть бути рівними в своїх, приміром, виборчих правах. 

Для мене голос професора не дорівнює голосу бомжа або якогось люмпена.

Я проти подібної форми демократії, яка на жаль, все нівелює, бо трієшники правлять світом.

Ви кажете світом, це світові тенденції?

Безумовно, це світові тенденції. Я взагалі прихильник теорії Лейбніца (Готфрід Лейбніц, 1646 - 1716, провідний німецький філософ, логік, математик, фізик, мовознавець та дипломат – прим.), який визначив, що кількість людських монад (термін «монада» вживався у ряді філософських систем, “одиниця” буття, центр самостійної духовної сили, подібний душі людини – прим.) обмежена. Тобто, не всі люди мають душу, не всі люди – люди. Я зустрічаюся з людиною інколи і бачу: це не людина, це біоробот, у нього нема душі, він не прагне пізнати світ, не прагне пізнати Бога, йому це непотрібно. Тобто, за формою це людина, а по суті - біоорганізм.

Позитивненько… Повернімося до теми еліт, цікава тема. Отже, ви вважаєте, що в Україні еліти немає…

Ні, немає. Еліта – це те, що визріває століттями, щонайменше в третьому поколінні. Після тих, хто народився в Радянському Союзі, вже прийшло покоління, яке починає задавати питання, починає цікавитися тим, в якій країні вони живуть. Мої діти - вони вже інші. А от коли в них народяться онуки, можливо десь через 75 років зможуть з’явитися лише паростки того, що називається елітою. Тобто критичної маси людей, яка буде формувати порядок денний країни, формувати якісь сенси.

Якщо тут не буде війни…

А навіть якщо буде війна, - то визріє військова еліта, як у Туреччині. Я зараз переважно живу в Туреччині, дуже цікавлюся історією цієї країни і бачу, що ми зараз проходимо абсолютно ті самі форми політичної дискусії, які були в Туреччині в 20-ті роки ХХ століття, за часів Ататюрка. Єдине, - не маємо ми свого Ататюрка. Але він виріс з війни, він формувався в умовах війни.

Отже, все-таки, ви не безнадійний песиміст?

Ні, я не песиміст, ні, ні!

Але ви не можете не погодитись, що країна перебуває в тотальній деградації.

Безумовно, в деградації. І слава Богу, про це вже почали говорити. Хоча деградація почалася ще при Кучмі.

Чому ви так вважаєте? 

Ну, розумієте, піднесення 90-го року, Революція на граніті, зняття Масола, тут же через рік тобі незалежність, тут же тобі перша «Червона рута»…

Тобто, ми тоді мали шанс на рівні з прибалтійськими країнами, зробити швидкі кроки з незворотньої українізації.

Але буквально через три роки прийшов Табачник (голова Адміністрації президента Кучми (1994–1996), Віце-прем'єр-міністр України (2002–2003, 2006–2007), міністр освіти і науки в уряді Миколи Азарова (2010 – 2014) – прим.). Подібна деградація тривала і за часів Ющенка. За часів Ющенка я зрозумів, чому ми просрали Україну за часів УНР.

Чому?

Бо Ющенко – це такий собі Винниченко. Ну, може й непоганий письменник, але така якась безхребетна, така виплекана ліберальною демократією людина, яка не розуміє всіх світових ризиків, не розуміє, що поруч знаходиться дуже агресивна, хижа імперія, що тільки завдяки ідеї озброєної нації Україна може вистояти.

Отже, еліти нема, але, здається, й часу особливо нема на її формування…

А чого ви думаєте, що нема? Ми ж не знаємо, як воно буде. Але швидко еліту не можна сформувати.  Знаковий приклад: козак Гаврилюк. Якого х..ра, що він там робить, в тій Раді? Ну от що?

Наш народ досі живе цими лівацькими, радянськими штампами, що кухарка може правити державою.

Ну не може вона, розумієте?  

Шевченко, між іншим, кріпаком народився…

Шевченко геній, «Мені тринадцятий минало…» і усе ось це, він у 13 років уже малював там щось, він мав задатки. А Гаврилюк має задатки варити борщ і рубати дрова.

Тому - не треба ідеалізувати народ, я не люблю простий народ.

Простий народ для мене синонім деградації, про яку ви згадали…

Деградація ця тривала довгі роки. Завдяки, в тому числі, і телебаченню, розважальному телебаченню, до якого я у свій час долучився, за що буду відповідати перед Богом…

А ви не плануєте відновити співпрацю з телебаченням?

Я ходив по телеканалах, намагався щось донести , але… Я не хочу витрачати час на якихось врємєнщиков. Приходиш на канал – а там сидить людина, якась керувала банком, а зараз вона займається телебаченням, - і починає тобі щось розповідати. У нас, на жаль, не цінують професіоналів.

У нас в телебаченні розбирається кожен, хто дивиться телевізор.

Ніхто ж не дає поради пілоту, як керувати літаком, але всі, хто дивиться телевізор, вважають за потрібне давати поради як створити гарну програму.

Всі, хто слухають пісні, вважають, що вони розбираються в музиці. Всі, хто прочитав хоч одну книжку, вважають, що вони розбираються в літературі. Я ж умію читати, я тобі зараз дам пораду, як тобі писати.

У нас лишилася оця от «страна советов», як називали Советский Союз, але, на жаль, у нас нема пієтету і пошани до фахівців, до професіоналів.

У нас усюди вискочки, які вміють про себе гарно розповідати. «Говорите о себе больше хорошего, источник забудется, а впечатление останется»,  - вони живуть за цими принципами.